Розмова з Андрієм та Тарасом Бєляєвими про архітектуру, людей та розробку першої моделі для COSMOS Prefab.

Проектна майстерня “Бєляєвих”, як самі про себе кажуть — майстерня сімейного масштабу. “Це пасує нашій ідеології. Найважливіше чим можна відповідати за те, що ти робиш — це твоє ім’я. Нам імпонує ця практика, – розпочинає розмову Андрій Бєляєв, – Вона впродовж багатьох років була серед архітекторів — прив’язувати свою творчість і її наслідки до власного імені”. Він разом з братом Тарасом заснували архітектурну майстерню. Брати скромні і навряд чи відверто скажуть, що їхня справа успішна. Але так, їхня майстерня успішна і це можна виміряти не лише кількістю нагород в рамочці, як міжнародних так і вкраїнських, але і тим, як вони гармонійно і захопливо розповідають про власну сімейну справу, про своїх колег, свою філософію і проекти.

“Ми потрапили в архітектуру смішно. В пізні шкільні роки цікавились 3D графікою і намагались знайти закордонні вузи, бо тут цього ніхто не навчав. Але відповіді, яка б давала можливість поїхати і вчитись не отримали. Відповідно шукали, що найближче. Тоді архітектура була найближче до цих зацікавлень. Потрохи ми втягнулись. Тепер ні я, ні Тарас не шкодуємо, що зробили саме такий вибір. Реально зараз більше все-таки бачимо наскільки впливає архітектура та середовище на життя людей, і наскільки ти можеш посприяти суспільству і кожному зокрема в тому, щоб йому жилося якнайкраще і жилося якнайповніше”, – продовжує Андрій.

Якщо ти не розумієш як функціонує суспільство — це власне гуманітарна сфера, всі твої технічні знання, якими б досконалими вони не були — вони не застосовні або, викориcтовуючи їх, ти не досягнеш бажаного результату. Фактично — ти мусиш бути в курсі всього. І найкращі архітектори це були непросто люди. Які добре знали свій фах, а ті, хто в максимально широкому профілі, зрізі розумілися, відчували свій час, минуле, майбутнє.

Тарас: архітектура — дуже глибока галузь. Я б сказав, що особисто ще не увійшов в неї повністю, постійно входиш глибше і глибше. Коли ти обирав цей фах, то було одне, поки вчився — то інше. Почав працювати — ще інше. Потім вже бачиш результати своєї праці і ще інакше ця галузь розкривається.

Андрій: є цитата, здається її сказав Умберто Еко, що архітектор — це останні гуманіст. Це специфічна галузь на стику гуманітарного і технічного. Тим це є дуже цікаво. Якщо ти не розумієш як функціонує суспільство — це власне гуманітарна сфера, всі твої технічні знання, якими б досконалими вони не були — вони не застосовні або, викориcтовуючи їх, ти не досягнеш бажаного результату. Фактично — ти мусиш бути в курсі всього. І найкращі архітектори це були непросто люди. Які добре знали свій фах, а ті, хто в максимально широкому профілі, зрізі розумілися, відчували свій час, минуле, майбутнє.

Звідки берете натхнення?

Тарас: я можу бути банальний (як зрештою і моє питання: звідки берете натхнення? 🙂 – ред.), але я б сказав, що з життя. Але життя не розглядати просто як все, що існує, а з життя, коли ти ніби відчуваєш, що ти більш живий. Я думаю, у кожного є такі моменти. Відчуваєш, що ти переповнений життям. В різний спосіб: під час мандрівок, під час споглядання на події на вулиці.

В різних подіях фіксуєш для себе ті моменти, коли ти і люди довкола відчувають себе більш живими. Є бажання цей стан продовжувати, розширювати, щоб деталі частіше, деталі більше людей довкола відчували себе живими. Це те, що приносить натхнення і це можна почерпнути в різний спосіб.

Андрій: я б сказав, що сама робота, все що було зроблено до цього. Як успішні приклади, так і допущені помилки, які ти хочеш в майбутньому виправити. Це дійсно велике джерело натхнення. Натхненням є робота колег, коли просто працюєш з ними, чи відслідковуєш їх десь у ЗМІ. Також це відповідальність.

Коли ти розумієш, що те, що ти робиш простоїть щонайменше сто років — це дуже надихає.

Масштаб в часі вражає людину. З одного боку — це серйозна відповідальність, з іншого — велике натхнення. Те, що ти твориш залишиться на довго і після того, коли ти фізично вже не існуватимеш.

Як змінюється архітектура і чи наше середовище йде в ногу зі світовими тенденціями?

Тарас: ми є style independent. Можливо в нас є свій почерк, але ми не є залежні від якогось стилю. Коли ми працюємо, то ставимо за основу життя і його прояв, а не бажання досягнути якогось стилю. Воно дозволяє більш легко це поєднувати.

Те, що відбувається загалом в країні. Треба розуміти, що наша країна не може собі дозволити в плані заможності те, що ми зараз бачимо в світі.

Ми сьогодні можемо багато побачити і орієнтуватися на це, кожен може зайти на Pinterest на інші соцмережі, ресурси, подивитися найкраще. Але дуже важко це тут втілити. Або втілюючи це тут — ми можемо навіть шкодити. Мені здається навіть зараз ситуація з вулицею Бандери — це щось подібне. Ми пробуємо копіювати досвід дуже заможних суспільств, те, що роблять найбагатші. В той же час ми є ще на іншому шляху.

Андрій: стосовно того, чи архітектура дуже змінилася. Я чесно кажучи, не думаю. Мені часто здається, що з часів Римської імперії і люди як такі, з грубша, не змінилися. В сенсі інструментальному, технологічному ми рухаємося вперед. З’являються нові і нові знаряддя. Але базові потреби і внутрішні мотиви, які рухають нас, не зазнають аж таких радикальних змін. В принципі і в архітектурі, ми далі люди, з двома руками, двома ногами, десятьма пальцями. Наші потреби емоційні, духовні, фізичні, вони стабільно такі ж. Це підтверджується зокрема і тим, що часто нам комфортніше в середовищі, яке створене століттями тому. І ми часом замислюємося чи те, куди нас привів технологічний, цифровий прогрес, не віддаляє нас від того комфорту, який ми можемо знайти там, де він був створений до появи таких інновацій.

Архітектура — це то місце, де завжди треба балансувати вічне з актуальним. Не можна залишатись лише в межах вічного, тому що це буде мертвий продукт. З іншого боку не можна вдаватись надто в актуальне. В архітектурі має бути присутнє щось позачасове.

Як часто доводиться переконувати людей у правильності вашого рішення?

Андрій: Переконувати доводиться, за великим рахунком, завжди. Особливо, коли ти працюєш не безпосередньо на майбутнього мешканця, а на забудовника, який дуже сильно опирається на попередній досвід: на попередній досвід продажів, побажань людей. Ця інерція — вона є природною і потрібною їм. Неможливо на це не орієнтуватися. Але часом, ти як архітектор, тонше можеш відчувати, що це є на межі зміни. Що інші речі не акцептуються не тому, що вони погані чи не здатні прижитися в конкретному місці. А тому, що просто ніхто ще не має досвіду, щоб оцінити. Мусиш на власній шкурі пережити — працює воно, чи не працює. Тоді власне і потрібне це переконування, щоб люди наважились ризикнути. Хоча з іншого боку це і ризик, бо якщо не вдасться, то несеш відповідальність і своєю репутацією, і майбутньою роботою.

Тарас: мені здається, що більшою трудністю часом для нас є, що людина не завжди до кінця розуміє чого вона хоче.

Треба це розкрити: поступово допомогти їй зрозуміти, що саме вона бажає. Може бути якесь уявлення, але якщо ти його просто реалізуєш, то людина буде незадоволена.

В результаті пройденого шляху людина розуміє, що може цього і хотіла, але коли бачить результат, то він не подобається. Буває, що це тяжко визнати.Тому для нас дуже важливо, щоб процес трохи тривав. Щоб ми з замовником мали можливість довше поспілкуватись, зробити якусь пристрілку: спробувати одне, друге, третє. Це часом краще, ніж влучити з першого разу.

Андрій: наш досвід нам показує, що в дуже багатьох речах замовник таки правий. В нас на початку творчості було більше такої архітектурної впевненості. З кожним наступним об’єктом розумієш наскільки варто дослухатися. Однозначно, те що ти чуєш потрібно інтерпретувати. Рідко коли можна втілювати так, як воно говориться. Розумне зерно в будь-якому коментарі чи зауваженні присутнє. Просто треба знайти спосіб втілення, який не зруйнує цілісності задуму в цілому, а просто доповнить його і покращить.

Як створювався будинок COSMOS?

вид з лісу

Андрій: Cosmos – це синтез двох початково різних задумів. Очевидно — перша річ, яка надихає архітектора — це обмеження. В даному випадку це обмеження транспортування, обмеження, які накладає фабричне виробництво. Але це водночас дає додаткові можливості.

Ми розуміли, що це мусить бути упізнавана річ, але і така, в якій не буде “too much design”. Пріоритетом мусить бути природне середовище.

І об’єкт сам по собі повинен бути такий, який впишеться добре майже в будь-який ландшафт. Найкраще це роблять речі, які є “дизайном в собі”. Наприклад, автомобіль — це дизайн в собі. Якщо це хороший дизайн авто, то він і на ренесансовій, на середньовічній і на суперсучасній вулиці в мегаполісі буде виглядати добре

Тут ми намагались за тим же принципом, в пропорціях, пластиці знайти форму, яка б була достатньо герметичною з сенсі дизайну. Це і дозволяє їй вписуватися у різний контекст.

Паралельно хотілося, щоб люди перебували у відмінному інтер’єрі, ніж перебувають на щодень. Якщо йдеться про те, щоб це був будинок для відпустки, вакацій, то, щоб там була криволінійна стеля, якої, скоріш за все, вони не матимуть в себе в помешкані. Щоб було панорамне вікно, якого хтось може не мати в міському будинку чи квартирі, чи зрештою можливість приймати душ і дивитись як гойдається листя, чи дивитись на зорі, лежачи на антресолі.

Хотілось “насипати” об’єкт таким досвідом, який сприяє духовному, емоційному, фізичному відновленню і водночас запропонувати досвід життя, який малоймовірний, коли ти мешкаєш у місті.

Тарас: особисто для мене такі об’єкти є складнішими, коли ти не знаєш контексту. Ми дуже любимо працювати, коли багато викликів ставить оточення. Воно цікаво і одночасно просто. Ти маєш складну ділянку, довкола будинки, не перекриту інсоляцію, маєш покращити умови, які є довкола, вирішити транспортні питання, провітрюваності, освітлення… І це частково скеровує твоє рішення.

А тут маєш чистий аркуш паперу, будь-яку точку країни, світу, простору і треба створити об’єкт. Ми тоді робили мініконкурс: більшість членів нашої команди давали свої пропозиції, серед яких ми обирали. Я участі не брав, оскільки для мене це складне завдання.

Андрій: думаю, що всі кому відомий досвід життя в наметі, на природі, в мандрах десь інтуїтивно відчувають романтику, пов’язану з таким способом проживання.

Треба почерпнути натхнення з цієї романтики, зберегти все найкраще і створити певний рівень комфорту, якого немає в мандрах. Синтезуєш комфорт з повноцінного помешкання з досвідом відпочинку в наметі, просто неба.

Натхнення береться з подібних об’єктів. Ми дивимось різні будинки рекреаційного типу, чи резиденцій вписаних у ландшафт. У світі є багато прикладів. І з інженерного боку надихають різні речі: починаючи від промислового дизайну, автомобільного, закінчуючи подібними об’єктами. Вже після того, як ми зробили концепцію Космосу, був міжнародний конкурс-фестиваль CANactions в Києві. Там доповідали люди, які розробляли один з найвідоміших таких будинків — VIPP Shelter. Коли бачиш наскільки ретельно готується кожен вузол, з’єднання, то це теж джерело для натхнення і роботи.

Як ви боретесь з браком мотивації, коли робота стає рутиною і проекти перетворюються на стандартні, налагоджені шаблони?

Андрій: важливо не стати заручником самого себе. Якщо ти фотограф на весіллі і від тебе очікують те саме, що ти зробив минулого разу, то зрозуміло, що внутрішнього мотиву і творчої зацікавленості може не бути. А якщо ти налагодиш свою роботу так, що від тебе очікуватимуть і тобі довірятимуть пошук нового погляду, тоді з’являється люфт для творчості, який робить кожен наступний проект цікавим.

Однозначно досвід з одного боку полегшує життя, з другого обмежує, з’являється спокуса піти проторованою стежкою.

Є різні способи з цим боротись. Той самий внутрішній конкурс дозволяє на ранніх стадіях проектування проявити свіжий погляд. Ми маємо десяток ідей, кожна дуже різна, і є можливість помітити аспекти, які одна людина фізично не змогла б помітити. Спілкування з іншими також мотивує. Коли дивишся на творчість інших людей і бачиш, що вони врахували те, над чим ти не замислювався. Це тебе збагачує.

Тарас: конкурс — це можливість спробувати себе по-іншому. Нещодавно був випадок, коли ми з двома роботами взяли участь в конкурсі, який проводився у Львові (проекти майстерні Бєляєвих отримали перші два місця в міському конкурсі на житлову забудову неподалік центру міста, – ред.). Провівши перед цим внутрішній конкурс, побачили, що є дві ідеї, які пропонують різний досвід для майбутнього помешкання. Ми зрозуміли, що це критично різні продукти і що зробити один, а не зробити інший, буде шкода. Ми зробили дві пропозиції. Побачили, що всередині команди можемо піти двома абсолютно різними шляхами, не йдемо насидженим шляхом.

Яким би виглядало спроектоване вами ідеальне місто?

Андрій: це найважче завдання для архітектора проектувати нове місто чи просто в пустому полі.

Один архітектор не може проектувати ціле місто. Це, в принципі, масштаб неспівмірний з діяльністю однієї людини.

Експерименти ХХ століття виразно показали, що найкращі місця створюються тоді, коли це еволюційний процес, в який залучені різні групи, різні сторони з різними інтересами, які постійно узгоджуються. А не лише одна сторона…

Тарас: …своє его реалізовує.

Андрій: повноваження і влада щось таке робити закінчується навіть не утопією, а антиутопією. Не можна штучно згенерувати життя. Цього вчені поки що не зробили і, я вважаю, напевно і не зроблять.

Не знаю, ми б напевно завезли туди людей і дивились як вони потрохи це будують. А загалом, хотілось би працювати над побудовою ланцюжків довіри. Спробувати, не те, щоб усунути конфлікти, а працювати над тим, щоб розвиток цієї абстрактної території, містечка, відбувався так, щоб ці конфлікти вирішувались, коли є довіра між учасниками. Знаходяться консенсуси. Цього зараз дуже бракує в Україні і у Львові.

Мені радше було б цікаво бути модератором цього процесу, аніж самотужки проектувати якісь об’єкти. Хоча не виключено, що нам би стало шкода цього місця і ми б залишили його пустим. Архітекторам дуже часто хочеться взагалі нічого не чіпати. Вони це роблять тільки тому, що розуміють — якщо не вони, то хтось обов’язково за це візьметься. І тоді вже хочеться зі свого боку зробити якнайкраще.

5 речей без яких неможливий успішний проект

Андрій: я замислився над тим, що перша річ — це є здорова внутрішня амбіція учасників команди. Під здоровою амбіцією, я розумію, що це має бути сильна амбіція реалізувати себе. З іншого боку — це висока внутрішня культура, яка гарантує те, що амбіція здорова. Що вона гармонійно враховує короткострокові і довгострокові інтереси, особисті і суспільні інтереси. Є мораль і система цінностей, яка скеровує ці амбіції в певному напрямку. Зараз ми маємо дуже хороших підрядників, де ми бачимо, що в людей є амбіція робити свою роботу добре. І значно легше працювати, коли знаєш, що амбіцією не є максимально заробити, чи максимально усунути з себе відповідальність.

Ще одна річ — це довіра. Ти маєш бути готовий делегувати якусь частину роботи і відповідальності комусь іншому. І в природній спосіб очікуєш, що хтось буде готовий довіритись тобі, твоїй компетентності. Це напрямку пов’язано з якістю спілкування. Коли спілкування налагоджене і є спільна робота на досягнення результату, а не возвеличувати своє его за рахунок приниження іншого — це дуже працює на якісний результат.

Дуже важливим є адекватність повернення. Щоб ти відчував, що скільки ти вкладаєш — це пропорційно повертається тобі як матеріально, так і визнанням і повагою. Якщо цього немає, то мотивація буде згасати.

Тарас: я чомусь маю внутрішню віру і читав це також в теоретиків архітектури: для того, щоб зробити щось, що вважатимуть потім геніальним, повинне бути щось трансцендентне. Те, що називають “Божою іскрою”, провидіння чи щось таке.

Ти відчуваєш, що не тільки ти це твориш, це не тільки твоє творіння, а що це крізь тебе приходить в буття. Ця річ звідкись постає, проходить крізь тебе і ти просто як помічник в цьому процесі. Це такий благодатний стан у творчості, коли ти відчуваєш, що ти якоюсь мірою лише інструмент приходу цього сюди.

Андрій: англійською це звучить devotion – посвята. Якщо аналізувати, як будувалися готичні храми, ти розумієш, наскільки це високий рівень посвяти. Зрозуміло, що була своя рутина. Але фактично люди все своє життя, а деколи кілька поколінь присвячували побудові об’єкту. І зараз також постають об’єкти, де люди себе посвячують і це зазвичай дає найкращий результат.

Який архітектурний стиль наше покоління передасть нащадкам?

Андрій: Теоретики архітектури говорять, що визначальною рисою сьогодення є непевність. До певного моменту в історії люди були більше впевнені в тому, що вони знають як поступати правильно. І також вірили в те що вони конструюють протримається в часі, що воно життєздатне.

Зараз світ настільки швидкий, настільки часто відбуваються зміни, цей процес експоненційно прискорюється, що дехто навіть говорить, що ми живемо в час непевності. І тут виникає логічне питання — чи ця непевність здатна породити стиль, якщо ми самі часто творимо те, в що внутрішньо не віримо, сумніваємося в його життєздатності.

Про стилістику говорити складно. Зараз епоха такого собі плюралізму. Але чітким трендом є сталість архітектури, англійською sustainability. Можливо в нас ще меншою мірою, але в світі значний відсоток всього що будується є високоефективним і ощадним, в розумінні використання матеріальних ресурсів тощо. Я б мабуть це виділив як основних тренд сьогодення.

Якщо говорити про Україну, то мені здається те, що залишиться, то це буде ривком всупереч обставинам, в яких ти опинився можливо навіть без власної волі. Це будуть одиничні проекти, але їм вдасться попри несприятливий соціальний контекст, бідність економіки, населення, створити справжню архітектуру і зробити це якісно.

Тарас: Якщо говорити про світ, то мені здається зараз багато хто займається заліковуванням ран ХХ століття. Це і формування громадських просторів в містах, намагання подолати автомобілізм і його наслідки. Це гуманізація, повернення міст людям. Це в першу чергу залишиться нащадкам від нашого часу. Це, можливо, не є щось нове, але ми повернемо те хороше, що було до великих трансформацій ХХ століття.

Якими є особливості сімейної справи?

Андрій: Ти розумієш, що якщо ти щось робиш не так, то хтось тебе прикриє. Але не в контексті породження безвідповідальності, ніби я можу сьогодні схалявити. Просто саме усвідомлення того, що хтось готовий більше працювати при потребі, закрити якісь твої недопрацювання, воно стимулює: я відчуваю це від когось і хочеться, щоб хтось відчував це від мене. В цьому специфіка сім’ї, з одного боку ми готові більше пробачити, а з іншого більше допомогти.

Ми знаємо один одного все життя. В сім’ї дуже добре розумієш сильні та слабкі сторони. Це дає можливість краще розподіляти сфери відповідальності, краще відчувати коли комусь треба переключитись з творчої роботи на технічну або навпаки.

Сам факт, що ти знаєш людей все своє життя, дозволяє ліпше розуміти, що людині потрібно в конкретний момент, у конкретному місці.

Тарас: додам, що особисто вважаю, що нам пощастило. В час, в який ми зробили свою практику випав у період, так званих, бірюзових компаній. Є дослідження про цей масових рух. Це самоврядні компанії, в яких більше свободи в кожного окремого працівника. Які не мають чітко поставлених планових показників, пишуть звіти і так далі, як це було раніше у так званих помаранчевих компаніях. Нам пощастило, що період коли працюємо, випав на час руху власне в напрямку тих нових компаній. Ні я, ні Андрій не надаємось до такого ведення справ, як було раніше. Напевно нам довелось би залучати якого директора, щоб існувати в тамтій парадигмі, брати якогось найманого працівника, який би нами керував. Тому дуже тішимося тому часу, в який працюємо і можна творити так легко, з відчуттям більшої волі і гідності кожного окремо.